Звання лауреата присуджено позаштатному власному кореспонденту газети «Северодонецкий химик» у Києві, голові редколегії Всеукраїнського журналу «Молодь і підприємництво», редактору «Вісника Мережі громадянських дій в Україні» Костянтину Семеновичу Перцовському за публікацію «Я-українець», оприлюднену в газеті «Голос України» 1 жовтня 2004 року № 183 (3433).

Загалом до Комітету направлено 21 пропозицію про присудження премії імені В’ячеслава Чорновола авторам публіцистичних творів, кожна з яких заслуговує на увагу. Проте, на погляд більшості членів Комітету, саме цей, невеликий за обсягом матеріал «Я-українець» студента факультету кібернетики Київського національного університету імені Тараса Шевченка – своєрідний заклик до сучасників сприяти утвердженню історичної пам’яті народу, його національної свідомості та самобутності. По суті ці критерії і є основними при визначенні переможця, оскільки задекларовані «Положенням про премію імені В’ячеслава Чорновола за кращу публіцистичну роботу в галузі журналістики» .

Премія імені В’ячеслава Чорновола присуджується в Україні вже три роки поспіль до дня народження видатного політичного діяча. Як і в попередні роки диплом лауреата та грошова винагорода вручатимуться лауреату в урочистій обстановці.

Комітет з присудження премії імені В’ячеслава Чорновола вітає лауреата премії 2006 року Костянтина Перцовського з перемогою та щиро зичить йому плідної творчої праці в ім’я розбудови української державності та утвердження демократичних процесів.

Нижче подаємо матеріал «Я-українець», яким газета Верховної Ради України започаткувала нову однойменну рубрику.

Я – українець!

Я не люблю сало, не ношу вишиванки і не знаю слів українського гімну. Я не перепливав Дніпро і не вмію танцювати гопак. На моєму столі не лежить «Кобзар», а на стіні не висять рушники. Моя кров червона, а не жовто-блакитна.

Я не відмінюю «пальто і кіно», і три найважливіші слова сказав російською.

Я вболіваю за «Динамо», за Кличків і Клочкову. Я бачив цю землю з ілюмінатора «Боїнга», але я повернувся. Мені не потрібні неонові міста й силіконові жінки. Я не житиму там, де вулиці без імен, а люди не знають , що таке по батькові. Я залишуся тут. Тут земля ще не охолола від вогню, і ще не стерлися на плитах імена незабутих предків.

Тут дівчата читають у метро і пишуть вірші на парах з термодинаміки. Тут на грошах зображені поети, а не президенти. Тут жартують смішно і посміхаються чесно. З серця не викреслити п’ятої графи. Я – українець.

Я люблю вузькі вулиці Львова і харківські проспекти. Мені стали рідними безтурботна Одеса, діловитий Донецьк і легендарна Полтава. Я не вірю патріотам на трибунах, але вірю патріотам в окопах. Я вірю в цю країну: я довіряю цьому повітрю – воно тримає купол, цим горам – вони тримають страховку, цим людям – вони дотримують слова. Я люблю стук каблучків по плитках Хрещатика, скрип снігу в Карпатах і шурхіт кримської гальки. Мені ніколи не забути української колискової і поцілунку на Андріївському. А ще мені часто сниться неосяжне небо і поле соняшників. І мій син народиться тут. Я – українець!

Костянтин Перцовський,

студент факультету кібернетики

Київського національного

університету

імені Тараса Шевченка

Северодонецьк Луганської області.