11 березня 2005 року о 16.00 в залі прес-конференцій Міжнародного виставкового центру відбулося засідання „круглого столу” на тему: „Суспільне та громадське телебачення: світовий досвід і європейські реалії”.

Відкрив засідання Голова Державного комітету телебачення і радіомовлення України Іван Сергійович Чиж.

З основних питань, які було розглянуто під час засідання, виступили:

професор Таратута Михайло Анатолійович - тема виступу: „Американський досвід організації Pablic TV”;

Мащенко Іван Гаврилович, відомий вчений, діяч телебачення - тема виступу: „Українське законодавство, яке регулює питання створення системи суспільного телебачення і радіомовлення”;

Рузін Валерій Давидович, віце-президент Євразійської академії телебачення і радіомовлення - тема виступу: „Проблеми і перспективи суспільного мовлення в країнах СНД”.

Про інші актуальні питання, пов’язані із створення суспільного мовлення, розповіли члени правління Євразійської академії телебачення і радіомовлення Аверкієва Ірина Сергіївна та Самохвалов Олексій Григорович.

Обговорюючи перспективи створення громадського телерадіомовлення в Україні, Голова Комітету зазначив, що існуюча міжнародна правова практика структурує телерадіоорганізації за такими ознаками:

- форма власності (державні, недержавні);

- сфера розповсюдження (загальнонаціональні, мережеві, регіональні);

- спосіб розповсюдження (ефірні, супутникові, кабельні);

- мета створення (комерційні, некомерційні).

У свою чергу ці ознаки можуть розрізнятися ще цілою низкою ознак. Метою створення може бути показ спортивних, музичних, науково пізнавальних та інших передач, а спосіб розповсюдження носити гібридний характер (ефірно-кабельний чи супутниково-кабельний).

Наше ж законодавство, а саме стаття 11 Закону України „Про телебачення і радіомовлення” наголошує, що основу національного мовлення складають державні, недержавні телерадіоорганізації, система Суспільного телебачення і радіомовлення, а також громадські телерадіоорганізації. Тобто змішані категорії форми власності і мети створення.

Не можна погодитись із твердженням деяких експертів, що існування державного мовлення є несумісним із європейськими стандартами, оскільки і в розвинених країнах світу є державне мовлення, зокрема: у Франції діє два державних телеканали і один радіоканал; в Італії працює три державних телеканали, не кажучи вже про „Голос Америки”, радіо „Свобода” та приховано напівдержавне Бі-Бі-Сі.

Звертає на себе увагу та обставина, що це лише ті країни, в яких демократичний лад налічує не один десяток років, що вже й казати про нашу дуже молоду країну. Звернемось до інших прикладів: в Російській Федерації від „общественного телевидения” ОРТ залишилась лише одна назва – держава викупила майже всі акції. Крім цього, в країні діють і суто державні ТРК: РТР, канал „Культура”, радіо „Росія” тощо. То ж чому від нас вимагається у пожежному порядку створювати Суспільне мовлення, при цьому терміни вступу України до ЄС навіть не розглядаються? Усвідомлюючи перспективність цієї форми мовлення, ми створимо систему суспільного мовлення, але для цього необхідно, щоб склався відповідний комплекс факторів.

Для країн із перехідною економікою дуже важливо зберігати певний державний інформаційний ресурс, аби реалізовувати інформаційну безпеку держави. Тобто принципово мають бути деякі компанії, які працюватимуть у режимі некомерційного мовлення із прихованими чи явними зобов’язаннями перед державою в частині забезпечення національних інтересів у сфері інформації.

В Україні працюють 30 державних телерадіоорганізацій (Національна телекомпанія України, Національна радіокомпанія України, ДТРК „Всесвітня служба „Українське телебачення і радіомовлення”, ДТРК „Культура”, 26 обласних і регіональних телекомпаній), які фінансуються з державного бюджету і координуються в стратегічних питаннях Державним комітетом телебачення і радіомовлення України. Їх кількість складає лише 2-3 відсотки від загальної кількості зареєстрованих і проліцензованих телерадіоорганізацій України, яких нині налічується понад 1600.

Донедавна 26 обласних телерадіокомпаній мали сталий ефірний час на одному з національних телевізійних каналів. За останні роки ситуація змінилася.

Позитивні зміни – з’явилося ще два суб’єкти інформаційної діяльності державної форми власності: ДТРК „Всесвітня служба „Українське телебачення і радіомовлення” (УТР) та ДТРК „Культура”, відбулася певна модернізація технології і обладнання (перехід деяких компаній на цифрову технологію), у більшості областей створено місцеві передавальні мережі, спостерігається помітний ріст кваліфікації працівників, зменшення адміністративного тиску з боку Держкомтелерадіо.

Негативні зміни – має місце невизначеність із ефірним часом на національному каналі для тих обласних мовників, які поки що не розбудували власних повноцінних мереж, із загрозою повної втрати можливості використовувати будь-який національний канал; різке скорочення бюджетного фінансування; неспроможність заповнити весь ефірний час на місцевих мережах (10-18 годин щодоби) високоякісною телепродукцією. Негативною ознакою слід вважати також і відсутність паралельних ділових зв’язків між телерадіокомпаніями. Усе це зумовлює невисокі рейтинги програм на багатьох місцевих телеканалах і, як наслідок, низькі показники продажу рекламного часу та загрозливий фінансовий стан цих телерадіокомпаній.

Ситуація стрімко розвивається і вимагає кардинального та швидкого вирішення, один із варіантів – створення на базі обласних державних телерадіокомпаній національної телерадіомовної корпорації “Громадське радіо і телебачення України” (ГРТУ).

Телеканал ГРТУ пропонуватиме глядачам держави загальнонаціональні інформаційні програми, які вестимуться у прямому ефірі зі студії Київської ОTДРК з місцевими (обласними) інформаційними вставками (до 50% ефірного часу кожної програми). Транслюватиметься також інша теле- та радіопродукція, виготовлена компаніями-учасниками проекту на замовлення телеканалу або ж придбана на інших українських і зарубіжних телестудіях.

Роздача сигналу на області має здійснюватися сучасним способом. Найоптимальнішим для цього вбачається канал супутникового зв’язку.

Напрям мовлення – інформаційно-культурологічно-просвітницький. Канал має свої логотип, стиль мовлення, дотримуватися якого повинні усі учасники проекту.

Принципова відмінність каналу ГРТУ від інших національних каналів (УТ-1, “Інтер”, “1+1” тощо) – повне висвітлення життя регіонів і вільне тижневе програмування у кожній ОДТРК. Фіксованими у часі лишаються тільки дві інформаційні національні програми, деякі особливо важливі передачі та певні рекламні блоки.Телерадіокомпанії мають вільний вибір: можуть залишати програму такою, як її пропонує програмна дирекція телеканалу ГРТУ, змінювати час і дату виходу в ефір певних телепередач, фільмів, зовсім не показувати їх, якщо ця продукція не має позначки “Для обов’язкової трансляції”.

Радіомовна складова також може формуватися на базі радіомовного комплексу Київської ДРТРК із включенням програмних блоків регіонів.

Цей проект може бути реалізований за допомогою подачі теле- і радіосигналу повної програми з Києва на супутник і прийому його з супутника в кожній ОДТРК для комутації місцевих блоків, запису продукції в разі зміненого програмування або ж трансляції незміненої програми каналу в ефір кожної області через місцеву передавальну мережу.

За загальносвітовою практикою фінансування суспільних каналів здійснюється за рахунок громадян, тобто існує конкретна абонентська плата. Але подібна форма оплати притаманна лише для економічно розвинутих країн з високим рівнем самосвідомості громадян і довірою до свого суспільного телерадіомовлення (наприклад, британці цілком справедливо пишаються своїм медіа-гігантом Бі-Бі-Сі, який має суспільний статус).

У нашому ж випадку більш реальним вбачається фінансування суспільного телебачення і радіомовлення за рахунок державного бюджету, принаймні, на початковому етапі розвитку із поступовим переходом на загальносвітові принципи. До того ж чимало зусиль знадобиться для того, аби підвищити рівень довіри до каналу, який згодом має стати суспільним. В іншому випадку від громадян не можна буде очікувати добровільної оплати суспільного мовлення, які на цей час навіть не завжди акуратно сплачують за комунальні послуги. Отже, у нашій ситуації має сплинути певний час для гармонізації фінансових та ідейних підвалин розбудови суспільного телерадіомовлення.

Складається враження, що до створення суспільного телерадіомовлення у великій мірі зараз спонукає й те, як останнім часом функціонувала НТКУ, адже недоліки у роботі цього, за формальними ознаками суто державного мовника неодноразово були предметом критичних зауважень. Хоча саме формат НТКУ в ідеалі максимально наближений до європейських стандартів суспільного мовлення. Але її потенціал використовується далеко не повністю. Виникає питання, чому? Однозначно відповісти на нього важко, але є декілька, на нашу думку, основних чинників. Це і недотримання принципу „ОДИН КАНАЛ – ОДИН МОВНИК” під час ліцензування саме на каналі УТ-1, і абсолютно неадекватне фінансування Першого Національного телемовника упродовж останнього десятиліття, яке спонукало керівників компанії вишукувати альтернативні способи виробництва телепродукту шляхом залучення сторонніх організацій, які у першу чергу переслідували власні комерційні інтереси. До речі, не йшло на користь діяльності компанії і часта не завжди виправдана зміна керівників НТКУ.

Значно стабільнішим є становище Національної радіокомпанії України. Ця організація користується заслуженим авторитетом серед слухачів, рівень довіри до неї, як до інформаційної структури, найвищий у країні.

Комітетом упродовж 2002-2004 років проведено низку засідань колегії Держкомтелерадіо „Про передумови створення системи Суспільного телебачення і радіомовлення” та „Про перспективи створення в Україні суспільного телерадіомовлення”.

Нами запропоновано ще один перспективний проект: створення телерадіокорпорації „Громадське радіо і телебачення України”. За метою створення це – громадська телерадіоорганізація. Її існування відповідає положенням Закону України „Про телебачення і радіомовлення”.

Законодавча база України дозволяє здійснення подібного проекту на базі обласних державних телерадіокомпаній. ОДТРК мають відповідні ліцензії на право мовлення на кожному із телепередавачів, які входитимуть до складу національної мережі.

Для організації виконавчої служби каналу пропонується створення телерадіокорпорації “Громадське телебачення і радіомовлення України”, членами якої будуть усі державні телерадіокомпанії – учасники проекту як юридичні особи і члени колективів (за бажанням) як фізичні особи. Створення ГРТУ дозволить оформити юридично Раду генеральних директорів, адміністративну службу, інші підрозділи, які будуть задіяні у функціонуванні каналу. У складі ГРТУ можуть бути й інші служби, наприклад, юридичний відділ “Наш адвокат”, який би захищав інтереси телерадіокомпаній та їх колективів, видавничий відділ, який би видавав газету для глядачів і журнал для професіоналів та інші.

Окремим питанням стоїть форма реєстрації креативно-представницького управління каналу. Ця структура може бути створена як окреме підприємство, засновником якого виступає ГРТУ. На наш погляд це найбільш приваблива модель. Однак можна розглядати й інші варіанти (підрозділ ГРТУ, окреме рекламне підприємство, яке працює за генеральною Угодою з ГРТУ та інш.). Форма власності рекламної структури на етапі концептуальної розробки проекту не має великого значення, тому це питання можна вирішити на установчих зборах генеральних директорів.

Привабливість проекту створення ГРТУ і в тому, що форма громадської організації викликатиме більшу довіру в аудиторії, дозволить організувати своєрідний клуб глядачів і друзів каналу “Громадське телебачення і радіомовлення України”, ввести невелику плату за членство в клубі (паростки майбутнього суспільного телебачення і радіо), дозволить також брати участь у конкурсах на отримання закордонних грантів і, зрештою, отримати певні пільги щодо оподаткування.

Для успішної реалізації проекту, враховуючи ситуацію, що склалася в державних телерадіокомпаніях України, зокрема те, що Київська ДРТРК не має власної передавальної мережі, автори проекту бачили б саме цю компанію, як основу для функціонування каналу.Адміністративний, кадровий і технічний потенціал Київської ДРТРК дозволяють при невеликій структурній реорганізації компанії створити на її базі ефективну виконавчу службу ГРТУ. При цьому залишивши її попередні функції (підготовка і трансляція передач на Київ і область на УТ-1 чи УТ-2). Крім того, повний сигнал телеканалу ГРТУ із програмним продуктом Київської редакції доречно було б подавати у кабельні телемережі міста Києва.

Проект можна здійснити, і не використовуючи як базу Київську ДРТРК. У такому разі поява інформаційної служби каналу затримається у часі, можливо, на рік. А функції каналу на початку зведуться до забезпечення компаній програмним продуктом і виконання ролі їх рекламного представництва у Києві, що теж буде непоганим вирішенням певних проблем державного телерадіомовлення.

Далі можна розглянути повний варіант реалізації проекту, оскільки завжди легше скорочувати, ніж доточувати.

Розширяться і функції компаній-учасників проекту. Пропонується кожній компанії визначитися у своїй спеціалізації для підготовки загальнонаціональних програм. Наприклад, дублювання іноземної продукції, виготовлення дитячого телесеріалу, виготовлення ігрової програми для колективів підприємств тощо.

Взаємовідносини каналу і телерадіокомпаній будуються на договірній основі. У генеральному договорі визначаються права і обов’язки каналу і компаній, а також фінансові взаєморозрахунки. Цей проект перебуває на стадії започаткування.

Дуже багато цікавих ідей висловлено з приводу створення в Україні Суспільного каналу. Але чомусь за кадром залишається одна проблема. Це – вичерпність на даний момент радіочастотного ресурсу. Не будемо зараз дорікати тим, хто встиг на цей час розподілити ефір між суб’єктами інформаційної діяльності, не подбавши про те, щоб залишити резерв для суспільного каналу. Але це – факт.

Ми в Комітеті вважаємо, що настав час інтенсивно впроваджувати цифрове мовлення. Переваги його очевидні. Прийнята нами європейська система цифрового мовлення Ді-Ві-Бі-Ті дозволяє в одному каналі повноцінно передавати 4-5 телевізійних програм, при цьому заощаджуючи на потужності передавальних засобів.

Зрозуміло, що не всі наші громадяни мають на цей час достатньо дорогі цифрові телеприймачі чи дещо дешевші цифро-аналогові приставки-адаптери (так звані Сет-Топ-Бокси) до аналогових телевізорів.Але є варіанти вирішення проблеми на початковому етапі.

По-перше, в Європі існує практика із впровадженням цифрових каналів надавати в оренду такі приставки користувачам цифрових програм на умовах прокату з подальшим викупом.

По-друге (така стратегія здається більш прийнятною для наших реалій), доцільно впроваджувати цифрову технологію розповсюдження телепрограм в Україні поступово. У центрах областей встановлювати цифрові передавачі (до речі, нашого українського виробництва.Такий уже працює в експериментальному режимі в Києві на 51 ТВК). На периферії областей приймати сигнал, перетворювати його в аналогову форму і за допомогою малопотужних аналогових ретрансляторів або місцевих кабельних операторів роздавати по малим зонам. У великих містах перетворення і роздачу здійснюватимуть також кабельні оператори. У місцях невпевненого прийому (таких як Ходорів, Ніжин, деякі закарпатські райони) можна здійснювати роздачу сигналів за допомогою вітчизняної багатоканальної системи МІТРІС.

Цими впровадженнями ми стимулюємо розвиток нашої телерадіоіндустрії, створимо для наших співгромадян кращі умови для реалізації їх конституційного права на отримання інформації і нарешті дамо ще кільком перспективним телепроектам можливість реалізуватися.Йдеться про створення повноформатних культурологічного каналу, спортивного каналу, молодіжного каналу тощо. Їх можна було б передавати в пакеті з Суспільним каналом.