Учора, 24 березня 2005 року, в приміщенні Укрінформу за участі Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України І.С.Чижа відбулося засідання "круглого столу" на тему: "Українська модель ЗМІ: якою їй бути".

Організаторами заходу виступили Державний комітет телебачення і радіомовлення України, Укртелерадіопресінститут, Інститут держави і права ім. В.М.Корецького, НАН України, Національна спілка журналістів України, Асоціація працівників засобів масової інформації України, Київський державний університет театру, кіно і телебачення ім. І.Карпенка-Карого.

Участь у засіданні "круглого столу" взяли представники органів державної влади, керівники засобів масової інформації та журналістських організацій, дослідники сфери ЗМІ.

Відкрив засідання Голова Державного комітету телебачення і радіомовлення України Іван Чиж, зауваживши, що запропонована тема справді цікавить усе суспільство, тому обговорення має бути цікавим. У своєму виступі він зазначив, що “останнім часом у суспільстві активно обговорюються проблеми, які стосуються реформування українських засобів масової інформації, а саме: роздержавлення, створення суспільного та громадського телерадіомовлення тощо. Виникають спроби реформувати систему органів державної влади, які опікуються питаннями інформаційної сфери.

Зрозуміло, що робота засобів масової комунікації у кожній країні має свою національно-державну специфіку. Однак, спираючись на спільні риси, сучасні дослідники мас-медійної сфери виокремлюють декілька нормативних теорій, або моделей, взаємовідносин засобів масової комунікації та держави. Тобто, як засоби масової комунікації діятимуть у суспільстві, чого від них очікуватимуть, принаймні, в ідеалі.

1. Модель вільного ринку засобів масової комунікації.

До концептуальних параметрів моделі належать: вільний обіг інформації, її збір та поширення без системи дозволів і ліцензій; відсутність цензури, свобода засобів масової комунікації у критиці влади; журналісти, незалежні всередині інституцій масової комунікації.

2. Модель суспільної відповідальності.

У своїй діяльності засоби масової комунікації мають виконувати певні зобов’язання перед суспільством: дотримання високих професійних стандартів об'єктивності та збалансованості матеріалів; саморегульованість діяльності засобів масової комунікації на основі норм права та моралі; втручання у діяльність засобів масової комунікації виправдана лише необхідністю захисту суспільної безпеки; засоби масової комунікації відповідальні за те, щоб їх діяльність не несла загрози розпалювання конфліктів у суспільстві; відповідальні і перед суспільством, і перед роботодавцем.

3. Засоби масової комунікації повинні служити інтересам окремих громадян, соціальних груп, місцевих громад та організацій, безпосередньо орієнтуватися на задоволення інформаційних потреб своєї аудиторії. Вони вільні від централізованого політичного й бюрократичного контролю.

Комунікації, що також важливо, мають бути підпорядкованими виключно професіоналам. Звідси – перевага невеликих форм організації масової комунікації. Місцеві громади повинні мати свої власні засоби масової комунікації.

4. Авторитарна модель.

Діяльність засобів масової комунікації не повинна загрожувати існуючій системі влади; не допускається критика домінуючих моральних і політичних цінностей, критика влади може кваліфікуватися як карний злочин; наявність цензури обумовлюється необхідністю реалізації наведених раніше принципів; журналісти залежні всередині організацій масової комунікації.

5. Модель розвитку (країни третього світу).

Діяльність засобів масової комунікації має сприяти досягненню цілей національно-державного будівництва. Пріоритетними є матеріали, присвячені розвитку національної культури, патріотизму, консолідації нації.

Журналісти засобів масової комунікації мають як свободу, так і відповідальність, збираючи та поширюючи інформацію; водночас держава може вводити обмеження і цензуру, виходячи з інтересів національного розвитку.

Звичайно, вихідні принципи діяльності засобів масової комунікації представляють ідеальну конструкцію. На практиці все відбувається дещо інакше.

У світі останнім часом точаться жваві дискусії щодо тенденцій дерегулювання діяльності засобів масової комунікації.

Прибічники виключно ринкового регулювання стверджують, що ринок є оптимальним механізмом забезпечення вільного обміну ідеями та інформацією в суспільстві. Ринкова конкуренція в цій сфері розглядається як свобода від втручання держави та спосіб забезпечення права людини на інформацію.

Наявність комерційних засобів масової комунікації гарантує функціонування конкурентного середовища. Це створює у свою чергу умови для вільного вибору споживачами інформації, що їх цікавить.

Конкуренція у сфері засобів масової комунікації стимулює технічні інновації, ринкове цінорегулювання та високу якість інформаційних послуг.

Ті, хто не сприймає твердження про універсальність ринкових механізмів, доводять, що ідеї „свободи преси” служать передусім інтересам рекламодавців і великого бізнесу.

Для сучасної інформаційної сфери характерні процеси концентрації й монополізації. Ринок уже поділений між великими гравцями, а капітальні затрати для виходу нових суб’єктів інформаційної діяльності надзвичайно високі, тому їх перспективи є дуже примарними.

У приватному інформаційному бізнесі домінують транснаціональні корпорації. Якщо раніше свободу слова обмежувала держава, то сьогодні процеси монополізації обмежують свободу вибору інформації.

У рамках сучасних ліберальних інтерпретацій свободи слова як товару, а не суспільної цінності закладається підґрунтя для переважання інтересів інвесторів над інтересами громадян.

Практика розширення каналів комерційного мовлення призводить до панування в ефірі розважальних шоу, серіалів, іншої низькопробної продукції. Засилля реклами накладає свої вимоги на матеріали масової комунікації. Успіх передач, зрештою, залежить від рекламних доходів, що заважає творчому пошуку.

Таким чином, і в умовах ринку очевидними є обмеження для інформаційної продукції, що відображає інтереси окремих громадян та груп населення, має спірний політичний зміст або є новаторськими в інтелектуальному та естетичному плані.

В цілому ринкова конкуренція породжує ринкову цензуру, бо комерційні засоби масової комунікації не зацікавлені у неринкових формах відносин у суспільстві.

Комітет ніколи не ухилявся від гострих дискусій і завжди висловлював свою позицію з тих чи інших питань. Зокрема, Комітет не погодився з розробниками законопроектів про телебачення і радіомовлення, про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення, які, на нашу думку, суперечать Конституції України.

Ми розробили і запропонували свою концепцію подальшої демократизації інформаційної сфери, яка включає правові, організаційні, економічні, фінансові, технічні, технологічні та інші аспекти.

Зокрема, Комітет запропонував системний підхід щодо удосконалення законодавства в інформаційній сфері шляхом розробки основоположних законів України - про інформацію; про засоби масової інформації - як складових майбутнього Інформаційного кодексу України.

З чого ми виходили? Звісно, що з вимог норм Конституції України. Наприклад, пункт 11 статті 92 Основного Закону проголошує, що виключно законами України визначаються засади утворення й діяльності політичних партій, інших об’єднань громадян, засобів масової інформації.

На сьогодні діють Закони України “Про політичні партії”, “Про об’єднання громадян”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу ) в Україні”.

Закон України “Про телебачення і радіомовлення”, який прийнято у 1993 році, вже не відповідає вимогам Конституції України, оскільки містить застарілу ідеологію, яка автоматично перейшла до проекту нової редакції Закону України ”Про телебачення і радіомовлення України” (схвалений Верховною Радою України у першому читанні). У цій редакції не врегульовуються відносини, котрі вже тривалий час є предметом обговорення у суспільстві, а саме: відносини між засновником, редакцією, оператором, чітко не визначено статус аудіовізуального засобу масової інформації.

Так, згідно зі статтею 1 Закону України “Про телебачення і радіомовлення” телерадіоорганізація (редакція, студія, агентство, об'єднання, асоціація, компанія, радіостанція тощо) – юридична особа, зареєстрована у встановленому чинним законодавством порядку, яка має право виробляти та розповсюджувати телерадіопередачі та програми, а поняття аудіовізуальний засіб масової інформації відсутнє.

Отже, Закон не містить кола суб’єктів, які є обов’язковими у зв’язку з утворенням і діяльністю засобу масової інформації: засновник засобу масової інформації, редакція засобу масової інформації, головний редактор засобу масової інформації, журналіст засобу масової інформації та інші.

Інша ситуація у законодавстві про друковані засоби масової інформації. Закон України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” передбачає здійснення державної реєстрації друкованих засобів масової інформації (газети, журналу або інших періодичних видань).

Тобто, з факту державної реєстрації засобів масової інформації починають встановлюватися подальші правові відносини між засновником, редакцією, оператором (видавцем) тощо. Без державної реєстрації засобів масової інформації немає ні засновника, ні редакції, ні журналіста редакції, оскільки самого засобу масового інформації не існує.

Законом України „Про телебачення і радіомовлення” не врегульовано ці питання. Тому на сьогодні, виходячи із вищезазначених норм Конституції, необхідно розробити один Закон України „Про засоби масової інформації”, в якому чітко врегулювати статус засобу масової інформації, відносини між засновником, редакцією, видавцем (оператором) тощо.

Крім того, у Законах України „Про телебачення і радіомовлення” та „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” містяться розбіжності у структуризації друкованих та аудіовізуальних засобів масової інформації за територією поширення масової інформації.

Так, у Законі України „Про телебачення і радіомовлення” є лише поняття „загальнонаціональний канал мовлення” і відсутні поняття „регіональний”, „місцевий”, „зарубіжний”.

Водночас законодавство про друковані засоби масової інформації містять поняття „загальнодержавна”, „регіональна”, „місцева” та „зарубіжна” сфери розповсюдження. Такі розбіжності ускладнюють правозастосувальну практику.

Аби не створювати медіа-монополістів на місцевому, обласному, регіональному чи загальнодержавному рівні, слід увести антимонопольні обмеження не на заснування окремо друкованих і окремо аудіовізуальних засобів масової інформації, а єдині антимонопольні обмеження, як це практикується в більшості країн світу.

Хочу наголосити, що Комітет підтримує ідею створення суспільного і громадського мовлення, але спочатку доцільно було б удосконалити законодавство.

При розробці законодавства слід мати на увазі Рекомендації ЮНЕСКО «Про міжнародну стандартизацію статистики в галузі радіо і телебачення» (Найробі, 22 листопада 1976 року).

Зокрема, у розділі 14 «Мовні організації» зазначено:

Кількість організацій, діяльність яких дозволена юридично:

А) за конституційним статусом:

І) Урядова мовна організація.

ІІ) Суспільна мовна організація.

ІІІ) Комерційна мовна організація.

Б) за географічним охопленням:

І) Національна мовна організація

ІІ) Регіональна мовна організація

ІІІ) Місцева мовна організація

У розділі 4 «Мовні організації» записано, що:

Мовні організації слід класифікувати:

А) в залежності від їх організаційного статусу:

1) Урядова мовна організація: мовна організація, керівництво якою в усіх відносинах здійснюється урядом (центральним чи федеральним, урядом штату, провінції, місцевим тощо), прямо або через створену ним окрему установу;

2) Державна мовна організація: організація, створена або така, що отримала дозвіл на підставі рішення законодавчого акту чи постанови (центрального або федерального уряду, уряду штату, провінції, місцевих органів управління тощо) і є автономним органом.

3) Комерційна мовна організація: мовна організація, яка належить корпорації або приватній особі і діє головним чином із метою отримання прибутку.

Б) в залежності від їх географічного охоплення:

1) Національна мовна організація: мовна організація, що здійснює мовлення, яке охоплює всю країну в цілому.

2) Регіональна мовна організація: мовна організація, яка здійснює регіональне мовлення всередині будь-якої країни;

3) Місцева мовна організація: мовна організація, яка здійснює місцеве мовлення.

Розділ 5 розповідає про джерела прибутку мовних організацій, які слід класифікувати в залежності від їх походження за такими категоріями:

А) Урядові фонди: прямі або опосередковані надходження із звичайних урядових фондів (центральних чи федеральних, фондів уряду штату, місцевих органів управління тощо).

Б) Надходження від ліцензій: прибуток від продажу споживачам ліцензій на право прийому передач;

В) Приватні пожертвування: приватні фонди, які надаються мовній організації для її потреб;

Г) Реклама: прибуток, одержаний в обмін на право рекламодавця привертати увагу аудиторії рекламою на свої товари і послуги;

Д) Інші прибутки: надходження із джерел, окрім тих, які зазначені у названих пунктах.

Тепер щодо майбутнього громадського мовлення.

Україною обрано курс на інтеграцію до Європейського Союзу, що покладає на неї низку зобов'язань, зокрема створення Системи суспільного (громадського) телебачення і радіомовлення. Нагальна необхідність цього також випливає з логіки розвитку України, що активно формує інститути громадянського суспільства.

Лише через систему громадського мовлення, не залежного, з одного боку, від політичних уподобань власників і не перевантаженого рекламою та розважальною продукцією, а з другого - від тиску держави, кожен громадянин може реалізувати право на неупереджену, достовірну інформацію, що є однією з основних засад сучасного демократичного суспільства.

Розгорнуте визначення суспільного (громадського) мовлення належить генеральному директору Британської радіомовної корпорації Дж. Рейту, яке він дав 1924 року. За ним громадське мовлення характеризується:

по-перше, неприйняттям комерціалізації,

по-друге, доступністю для широкого загалу,

по-третє, наявністю контролю з боку громадськості,

Узагалі, громадське мовлення - це інститут, основною метою якого є служіння вищим інтересам суспільства та його громадян, утвердження принципів верховенства прав людини, закону і свободи слова.

Тому ця проблема постійно перебуває в полі зору українського уряду, а програмою його діяльності передбачено створення передумов розвитку громадського телерадіомовлення.

На сьогодні до системи законів України, що регулюють відносини у сфері телебачення та радіомовлення, входять закони "Про телебачення і радіомовлення" 1993 року, "Про Національну раду з питань телебачення і радіомовлення" 1997 року та "Про систему Громадського телебачення і радіомовлення", який набув чинності 5 листопада 1997 року, про шляхи їх удосконалення я вже розповів.

Отож проект громадського телерадіомовлення у формі наміру в Україні існує досить давно, але низка об'єктивних і суб'єктивних перешкод не дозволяє його реалізувати. Основні з них - питання фінансування та виділення радіочастотного ресурсу.

За загальносвітовою практикою існує два типи фінансування суспільних каналів.

Американська модель - найбільші телекомпанії вскладчину фінансують громадське телерадіомовлення, а потужна наглядова рада, до якої входять представники всіх соціальних верств населення, громадських і релігійних організацій, формує незалежну суспільно орієнтовану редакційну політику.

Європейська модель фінансування здійснюється за рахунок громадян, які сплачують абонентську плату. Саме такий механізм фінансування передбачається Законом "Про систему Громадського телебачення і радіомовлення".

Але вже зараз очевидно, що така форма оплати, яка притаманна лише економічно розвинутим країнам із високим рівнем самосвідомості громадян і довірою до свого суспільного телерадіомовлення (наприклад, британці цілком справедливо пишаються своїм медіа-гігантом Бі-Бі-Сі, який має суспільний статус), буде економічно обтяжливою для українців.

Більш реальним ми вважаємо фінансування громадського телебачення і радіомовлення за рахунок державного бюджету, принаймні на початковому етапі, із поступовим переходом на загальносвітові принципи. Чимало зусиль знадобиться для підвищення рівня довіри громадян до каналу, який має стати суспільним. Інакше від них не можна очікувати добровільної оплати його послуг.

За підрахунками, для нормального функціонування громадського мовлення необхідно щонайменше 350 млн. грн. на рік (або близько 25 грн. щорічно з кожної родини). Чи знайде такий підхід позитивний відгук у суспільстві?

Вважаємо, у нашій ситуації має сплинути певний час для гармонізації фінансових та ідейних підвалин розбудови громадського телерадіомовлення.

Наша точка зору полягає у тому, що ця система має бути державною за формою власності і суспільною - за формою контролю. Отже, для трансформації державних компаній у суспільні достатньо утворити наглядові ради з представників громадськості, які впливатимуть на програмну політику.

Так, ми вже зробили перші крокри на шляху до трансформації державної форми контролю у суспільну. Зокрема, наглядова рада утворена при Національній телекомпанії України.

Слід наголосити також, що в перспективі суспільне мовлення повинно функціонувати не за рахунок скорочення державного, а поряд із ним. Державне мовлення за законом - єдине, на якому мають право виходу всі інститути влади, політичні, громадські, суспільні організації.

Тому ми вважаємо недоцільним закладати в нову редакцію Закону "Про телебачення і радіомовлення" норми, що ведуть до ліквідації державних мовників. У цьому є загроза втрати спочатку інформаційного, а потім і державного суверенітету, тобто появи проблем, із яких буде важко виплутатись. Чому б не діяти за принципом "і - і", а не за принципом "або - або", тобто додавати, а не ділити й відбирати. Світова практика доводить, що системи державного і суспільного мовлення не тільки співіснують, а й доповнюють одна одну.

Так, у Франції діє два державних телеканали й один радіоканал, в Італії – три державних телеканали, не кажучи вже про "Голос Америки", радіо "Свобода" та приховано напівдержавне Бі-Бі-Сі.

На наше переконання, кращим способом будування суспільного каналу є створення його на новому частотному ресурсі, без руйнування наявних систем телерадіомовлення.

Знайти цей ресурс за бажання можна. Для цього мають попрацювати зв'язківці, військові та Національна рада з питань телебачення і радіомовлення.

До того ж державне телерадіомовлення, яке і зараз значною мірою виконує функції громадських мас-медіа, продукуючи понад 120 програм - від дитячих до культурологічних та науково-пізнавальних, значна частина з яких є комерційно непривабливими і ніколи не вироблятиметься комерційними каналами, - ще не вичерпало свого ресурсу. Просто йому необхідна дієва допомога.

По-перше, державним мовникам треба створити більш-менш пристойні матеріально-технічні та фінансові умови, забезпечити сучасну технологічну перебудову та поширення через супутник.

По-друге, завершити ліцензування, а разом із FM-мовленням та створенням мереж у регіонах виконати вимоги законодавства про пріоритетність державних телерадіоорганізацій.

Враховуючи викладене, вважаємо, що створення системи суспільного (громадського) телерадіомовлення в Україні має носити характер послідовної та гармонійної адаптації законодавчого поля до норм і положень європейського законодавства з незаперечним урахуванням інтересів держави та за умови захисту культурно-національних традицій нашого народу.

Цей процес невіддільний від становлення і розвитку економічних передумов фінансування громадського телерадіомовлення, для чого, зокрема, запропоновано поступове зняття 30-відсоткового обмеження іноземних інвестицій у статутний фонд телерадіоорганізацій.

Таким чином, можна зробити висновок, що в Україні створена і діє достатньо широка законодавча база, яка регулює відносини між суб'єктами інформаційної діяльності, і в цьому ми не поступаємося будь-якій європейській країні.

Але рівень законодавчого забезпечення у нас випереджає стан економічного розвитку, тому розв'язання проблеми створення системи суспільного (громадського) телерадіомовлення потребує колективних зусиль не тільки з боку Держкомтелерадіо, а й інших державних та громадських органів.”

Іван Чиж також наголосив, що модель суспільного телерадіомовлення повинна відповідати нашим інтересам і нашим очікуванням.

Насамкінець Голова Комітету нагадав, що під час 7-ї Європейської міністерської конференції з питань політики у сфері ЗМІ, яка нещодавно відбулася в Києві, прозвучало застереження щодо загрози комерційної монополізації медіа-сфери. Щоб уникнути цього, слід застосувати системний підхід до удосконалення вітчизняного інформаційного законодавства.

Обговорення теми продовжив Ожеван Микола Андрійович, завідуючий відділом інформаційної безпеки Інституту проблем міжнародної безпеки. Він наголосив на трьох протиріччях сьогодення, які потребують розв’язання.

Перше протиріччя - це ринок і демократія. За приклад він узяв досвід США, де всі медіа є комерційними. Уряд держави не втручається в їх діяльність, але й ЗМІ дотримуються певних рамок, обмежень, такий собі пакт про ненапад, як образно назвав ці стосунки Ожеван М.А. Для усунення першого протиріччя, яке на думку Ожевана М.А. має місце в Україні, він пропонує відрегулювати взаємовідносини у трикутнику: власник-засновники-творчий колектив. При цьому ЗМІ мають бути вільними, і до влади повинна бути довіра.

Стосовно громадського телерадіомовлення в нашій державі він зауважив на необхідності однієї дуже важливої умови: насамперед потрібно, щоб з’явився суб’єкт, для якого створюватиметься така система, тобто громадянське суспільство, тоді система громадського мовлення буде виправданою і бажаною.

Друге протиріччя назване як дезінтеграція інформаційного простору. Йдеться про значний розрив за всіма параметрами між центром і периферією. Вихід вбачається у тому, щоб, не втрачаючи різноманіття форм і видів ЗМІ, об’єднатися всім суб’єктам інформаційної діяльності.

Третє протиріччя – відкритість і закритість ЗМІ. З одного боку, це створення таких умов для ЗМІ, щоб журналістів не змушували працювати за темниками, а з другого – відкритість і доступність необхідної журналістам інформації.

Учасниками дискусії “круглого столу” стали також Мащенко Іван Гаврилович, академік Телевізійної академії України, Піцик Анатолій Порфирійович, генеральний директор науково-технічного центру “Технова-Крим”, Кривошия Григорій Петрович, директор Інституту екстремальної журналістики, Чамара Віктор Федорович, генеральний директор Українського національного інформаційного агентства “Укрінформ” та деякі інші відомі представники інформаційної галузі.