ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

За інформацією українських видавців, майже у всіх сегментах книжкового ринку обсяги виробництва цього року впали більше ніж на 50%. Невтішні цифри мають об’єктивне пояснення – економічна криза й складна соціально-політична ситуація стали серйозним випробуванням для галузі. З другого боку, часи змін й підвищеної людської активності, в які нам випало жити, потребують потужної розумової роботи. А де ж як не в книжках шукати ідеї, стратегії та натхнення. Чи знаходимо відповіді на ці виклики в нових вітчизняних виданнях?

Книговидання – бізнес, якому складно вижити без державної підтримки. Це давно зрозуміли й в значно більш заможних західних країнах. Й передусім потребують сприяння видання, які можуть стати важливим чинником формування національної свідомості та розвитку державного будівництва. В Україні позитивним прикладом такого державно-приватного співробітництва є програма «Українська книга», в рамках якої фінансується видання найбільш знакових книг. Цього року до неї увійшли дві книги з Бібліотеки «Дня»: «Сила м’якого знаку» та «Україна incognita». Слід зазначити, що це вже не перший наш досвід успішної співпраці з програмою.

Про державну стратегію у сфері книговидання, нові правила реалізації програми «Українська книга», які будуть діяти з наступного року, й про успіхи та проблеми українського представництва на останньому Франкфуртському книжковому ярмарку говоримо з першим заступником голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України Богданом Черваком.

– Богдане Остаповичу, у попередні роки були випадки, що держава затримували виділення коштів за програмою «Українська книга». Як наслідок, видавці зазнавали серйозних збитків. Чи вдалося уникнути таких несподіванок у 2015 році?

– Попри вкрай несприятливу соціально-економічну ситуації та потребу витрачати чимало коштів на силові міністерства уряд виділив на реалізацію програми «Українська книга» 40 млн 475 тисяч гривень. На сьогодні більшість тендерних процедур вже проведено. Є впевненість, що до кінця року програма «Українська книга» вперше буде реалізована у визначені строки.

«УКРАЇНСЬКА КНИГА» ЗАЦІКАВЛЕНА У ПОДАЛЬШІЙ СПІВПРАЦІ З «ДНЕМ»

– Цього року до програми «Українська книга» увійшли також видання газети «День»: «Сила м’якого знаку» та «Україна incognita». Чи ознайомились ви з ними? Чому, на ваш погляд, важливо, щоб ці книги дійшли до широкого кола читачів?

– Я – давній читач та автор газети «День». «День» має велике значення у моєму житті. Звичайно, що знайомий з цими та іншими книжками з Бібліотеки «Дня». Деякі з них і раніше виходили за програмою «Українська книга» – ми співпрацюємо вже багато років. Книги «Дня», як правило, викликають великий резонанс. Хочеться також відзначити, що «День» завжди правильно оформлює документи та проходить всі необхідні процедури. Ми зацікавлені у подальшій співпраці, адже книжки видання дуже актуальні. Думаю, нині ні в кого немає сумнівів з приводу того, наскільки світоглядна, ідейна складова важлива в утверджені української державності та протистоянні російській агресії. Очевидно, що без знання своєї історії ми не зможемо мати майбутнє як нація та держава. Бібліотека «Дня» у цьому контексті має продуману концепцію. Це – не просто книжки на історичну тематику. Це – література, яка, розповідаючи про історію, робить акцент на сьогоденні та майбутньому. На жаль, досі в українській історіографії зазвичай робили наголос… на наших поразках, на тому, яких кривд зазнавав наш народ. Насправді ж історія України – це також яскраві національні перемоги та героїчні постаті. Ми просто не знали про них! Бібліотека «Дня» допомагає заповнити ці прогалини. Гетьман Іван Виговський та Конотопська битва, УНР та Національно-визвольні змагання 1917-20 років, проголошення незалежності Центральною Радою, героїчна боротьба за свою державу, Крути, діяльність ОУН і УПА. Всі ці та інші теми знаходять своє відображення на сторінках газети та видань «Дня». Це має велике значення в контексті формування національної свідомості українців, які сьогодні змушені захищати свою землю зі зброєю в руках. Робити це ефективно може лише вмотивована людина, той, хто розуміє, що захищає власних дітей, їхнє майбутнє, українську історію і традицію. Саме тому не варто сьогодні недооцінювати значення Бібліотеки «Дня».

Ідея «русского мира» була сформована завдяки привласненню нашої історії, адже у росіян своєї фактично немає. Їхня пропаганда ґрунтується на тому, що Російська імперія є правонаступницею Київської Русі, але всі серйозні історичні джерела спростовують це твердження – становлення Росії не має жодного відношення до Київської Русі. І «День» зробив серйозний внесок у знищення цих міфів.

– Відомо, що з наступного року порядок реалізації бюджетної програми «Українська книга» буде діяти за новими правилами. На що були спрямовані ці зміни?

– Ми отримували багато справедливих зауважень від громадських організацій, видавництв, письменників щодо непрозорості й невідповідності потребам часу процесу формування програми «Українська книга», тому цього року ухвалили рішення про внесення до нього змін. Були враховані чи не всі пропозиції, які не мали суперечностей з чинним законодавством.

Хочу наголосити на тому, що не чиновники визначають, яке видання потрапить у програму «Українська книга», а яке ні. За це відповідає експертна рада, до складу якої входять відомі українські письменники, літературознавці та видавці. Коли, як це передбачено чинним законодавством, колегія Держкомтелерадіо ухвалює рішення, ми орієнтуємося саме на висновки експертної комісії.

Щоб виправити недоліки, що були в програмі, у червні ми покликали на нараду людей, які нас критикували, всіх тих, хто своєю порадою міг посприяти досягненню більшої прозорості. Дискусія була гаряча, але конструктивна. В результаті ми отримали цілу низку конкретних пропозицій. Найсуттєвіші з них, навіть найбільш радикальні було враховано.

Новий порядок реалізації програми «Українська книга» передбачає, зокрема, розширення списку тематичних розділів видань. Тепер у рамках бюджетної програми видаватимуться видання військово-патріотичного спрямування, а також переклади творів українських авторів іноземними мовами. Йдеться про вихід української літератури закордон. Крім того, відтепер видавці будуть зобов’язані подавати в своїх заявках не лише обґрунтування суспільної необхідності видання, а й макет або сам рукопис, відомості про себе та про реалізовані видавничі проекти. До того ж за новими умовами один видавець може подавати не більше трьох заявок на один тематичний розділ. Ця поправка має унеможливити дисбаланс, який мав місце раніше, коли значну частину коштів отримували кілька великих видавництв.

Принципових змін зазнав також розділ, за яким регламентується робота експертної ради. Членом експертної ради відтепер не зможе бути особа, яка перебуває у трудових відносинах з видавцем, який подав Держкомтелерадіо пропозиції до переліку видань. Також термін повноважень членів експертної ради, включаючи голову, його заступників, не повинен перевищувати один рік, а одна й та сама особа не може бути головою, його заступником та членом експертної ради більше ніж два строки поспіль. Така ротація має сприяти об’єктивності рішень ради.

– Немає сумнівів, що ці зміни – слушні, однак від громадськості лунали й набагато більш радикальні пропозиції. Наприклад, замість фінансування «Української книги» – виділяти гроші безпосередньо бібліотекам, щоб ті самостійно закуповували необхідну їм літературу. Була висловлена також пропозиція, щоб держава, не обмежуючись вже наявним асортиментом найменувань, самостійно визначала пріоритетні видавничі проекти й проводила відкритий конкурс на їх реалізацію. Як ви ставитесь до таких ініціатив?

– Такі «радикальні» зміни потребують суттєвої трансформації законодавства. Якщо у депутатів Верховної Ради з’явиться політична воля провести такі зміни, ми як орган виконавчої влади впроваджуватимемо це рішення. Але, на мою думку, гуманітарна сфера надто чутлива – тут варто пам’ятати про принцип «не зашкодь». Будь-які радикальні зміни можуть принести більше негативу, ніж користі. Якщо реалізувати ці пропозиції, може виникнути ситуація, коли держава фактично абстрагується від проблем підтримки української книжки й зрештою втратить будь-які важелі впливу.

– Один з закидів у бік програми «Українська книга» – мовляв, книжки часто потрапляють не до бібліотек, як передбачено законом, а у роздрібну торгівлю…

– Договір між державою та видавництвом містить визначення процедури доставки книги до бібліотек. За виконанням цього пункту стежить не лише Держкомтелерадіо, а й інші державні інстанції. Всі книжки, видані за програмою «Українська книга», потрапляють до бібліотек. Так, інколи виникають проблеми з доставкою, зокрема в зону АТО. У цьому випадку ми напряму співпрацюємо з волонтерами. Водночас умови договору не забороняють видавцеві видати додатковий тираж книжки за власний кошт і продавати її деінде.

«ІНСТИТУТ КНИГИ МОЖЕ ПОСТАТИ У ФОРМІ КООРДИНАЦІЙНОЇ РАДИ»

– Як ви ставитесь до ідеї створення в Україні, за аналогією з іншими європейськими країнами, Інституту книги – як певного координаційного центру, що визначав би державну політику у сфері книговидавництва та підтримки читання й втілював довготермінові стратегії?

– Якщо йдеться про створення ще одного органу виконавчої влади, то я не певен, що цей шлях буде ефективним в наших умовах. У нас вже є Держкомтелерадіо, Міністерство культури України, Міністерство освіти та науки. Вони повинні займатися цими питаннями. Нагадаю, що нині актуальним є перенесення повноважень влади в регіони, а відтак скорочення функцій центральної влади. Натомість я бачу сенс в існуванні Інституту української книги як своєрідної координаційної ради, до складу якої увійдуть відомі видавці, письменники та культурні діячі. Її мета – формувати принципи реалізації державної політики у сфері національного книговидання. А вже органи виконавчої влади будуть запроваджувати їх в життя.

Книжка, культура читання і система книгорозповсюдження – це три складові, між якими існує тісний зв’язок. Якщо одна з них відсутня, від двох інших не буде жодного ефекту. Проблема читання – нова для України, адже досі ми були звиклі хвалитися, що читаємо багато. На мою думку, є певна залежність між занепадом культури читання та розвитком ІТ-технологій. Для багатьох людей Інтернет замінив книжку. Переконаний, що без відновлення культури читання говорити про зростання позицій української книжки буде дуже важко. Сьогодні уряд працює над Концепцією державної політики щодо розвитку національної видавничої справи та популяризації читання на період до 2020 року. Якщо вона буде прийнята, відбудеться ціла низка заходів, в яких підтримка сфери книговидання буде поєднана з прищепленням культури читання.

Також нагадаю, що в Україні дуже розвинуте піратство. Зокрема, копії значної частини книг можна знайти в Інтернеті у відкритому доступі. Цю проблему також необхідно вирішувати.

– За яких умов, на вашу думку, книговидання може стати прибутковим бізнесом в Україні?

– В багатьох європейських країнах книговидання й справді є успішним бізнесом. Хоча й не в усіх – досвід різний. В Україні є успішні видавництва, які продукують конкурентну літературу й представляють її на престижних міжнародних форумах. На превеликий жаль слід визнати, що таких видавництв небагато. Більшість, як правило, заледве животіють. Чимало видавництв, які внесені до державного реєстру, насправді не займаються видавничою справою, тому ми змушені їх звідти вилучати. Ця проблема безпосередньо пов’язана з соціально-економічною ситуацією. Нині чи не всі пропозиції щодо покращення клімату у книговидавничій сфері зводяться до вимоги збільшення державного фінансування. І це справедливо – без фінансової підтримки з боку держави й усвідомлення нею необхідності довготермінових інвестицій в культурно-гуманітарну сферу змінити ситуацію вкрай складно. Переконаний, що успішний книговидавничий бізнес в Україні можливий лише за умови стабілізації соціально-економічної ситуації, і це неодмінно відбудеться.

Але я б не став стверджувати, що перетворення книговидання на успішний бізнес є стовідсотковою запорукою зростання якості української книжки. Питання передусім в змісті. Які книжки ми будемо видавати? Які завдання ми ставимо перед собою при цьому? Маємо шукати відповіді на ці запитання, адже книжка – це ефективний механізм формування національної і культурної свідомості, національної пам’яті. Прибуток – не може бути тут єдиним критерієм.

– Попри анексію Криму та агресію Росії на Донбасі на українському ринку досі засилля російської книжки. Нерідко йдеться про контрафактну продукцію. Вона не лише унеможливлює чесну конкуренцію, оскільки коштує набагато дешевше, але є також інструментом інформаційної війни. Як, на ваш погляд, можна змінити цю ситуацію?

– Переконаний, що держава не має права закривати на це очі. В умовах інформаційної війни, яку веде Росія проти України, тут немає чого обговорювати – проблему слід вирішувати вже зараз. З цього приводу лунали різні пропозиції, однак часто вони, знову ж таки, вимагали зміни законодавства. Не чекаючи реакції парламенту, ми пішли іншим радикальним, але законним шляхом. Держкомтелерадіо надало Державній фіскальній службі України перелік антиукраїнської, сепаратистської «літератури», яку було видано в Росії й завезено до України з метою соціально-економічної та політичної дестабілізації ситуації. Відтепер митники не пропускають до нашої країни ці, так звані, «книжки».

У бік Держкомтелерадіо одразу почали сипатися звинувачення. По-перше, нам закидали, що це – нецивілізовано, що, забороняючи книжки, ми уподібнюємось Росії. А, по-друге, багато хто наполягав на тому, що такими методами ми просто не зможемо вирішити проблему й російська книжка все одно залишиться на ринку.

Відповідаю. По-перше, не варто порівнювати наші дії з російськими. Росіяни забороняють в себе українські книжки, які, на їхню думку, несуть загрозу «русскому миру». Так, до прикладу, у цій країні заборонені три мої книжки, зокрема, збірка «Лицарі духу», присвячена українським поетам–«вістниківцям» (Телізі, Ольжичу, Маланюку та іншим). Заборонили в Росії й українську духовну літературу – книжки митрополита Андрея Шептицьког і патріарха Йосипа Сліпого, навіть ті з них, в яких йдеться про виконання релігійних ритуалів. Виникає питання – який критерій? Вочевидь, під заборону потрапляє все, що пов’язане з українською ідеєю, ідентичністю, національно-визвольними змаганнями. Ми ж натомість ставимо бар’єр винятково ідеологічній літературі, літературі, яка має на меті ліквідацію Української держави.

Що ж до ефективності такого підходу, то тут, вочевидь, потрібна спеціальна перевірка. На жаль, вона перебуває поза компетенцією Держкомтелерадіо. Однак можу спрямувати вас до розслідування, яке провів один із провідних телеканалів. Його журналісти відвідали ринок «Петрівка», київські книгарні, бібліотеки. Й не знайшли жодної книжки з переліку заборонених видань! Деякі продавці та видавці, щоб убезпечити себе, взагалі відмовились від російської продукції!

Зрозуміло, що це – вимушений, тимчасовий крок. Натомість необхідно проводити системні зміни – запроваджувати маркування або ліцензування, вносити зміни до законодавства. Попри всі складнощі ми вже працюємо у цьому напрямку.

«ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА РОСІЇ СПРЯМОВАНА ПРОТИ УКРАЇНСЬКОЇ КНИЖКИ»

– Існує ще одна проблема, яка зумовлює залежність України від російського книжкового ринку. Нерідко права на російський переклад праць західних авторів продаються в одні руки і першими їх  викуповують саме російські видавництва. Тому вітчизняним російськомовним читачам доводиться купувати книжки з РФ. Навіть більше, деякі російські видавництва викуповують права також і на український переклад і... не видають його. Як можна цьому зарадити?

– Така проблема й справді існує. Я знаю про випадки, коли вони викуповували права навіть на книжки українських авторів – щоб їх ніхто ніколи більше не видав! Це свідчить про те, що російська державна політика спрямована проти української книжки. Боротися з цим важко. Мені здається, що слід передусім заохочувати українських видавців до співпраці з західними колегами, зокрема шляхом участі в міжнародних книжкових форумах.

– Один з них, а саме Франкфуртський книжковий ярмарок, завершився зовсім нещодавно. Як відомо, у минулому році Україна взагалі не була представлена там окремим стендом. Цього разу, хоча й не без труднощів, український стенд було встановлено. Й він викликав позитивні відгуки у пресі, а також доволі жвавий інтерес з боку гостей ярмарку. А як ви оцінюєте участь України у найбільшому в світі книжковому форумі?

– Минулого року з огляду на ситуацію, що склалася, Україні й справді було не до участі у Франкфуртському ярмарку. У цьому ж році держава виділила на ці потреби 1 млн. 96 тис. грн. Нас критикують за те, що це було зроблено надто пізно. Одразу відповідаю – кошти були виділені як тільки-но вони з’явилися у державному бюджеті. На мою думку, це був доволі мужній крок українського уряду, адже він був зроблений тоді, коли ми переживали на Донбасі найдраматичніші події. На той момент дуже легко було знайти виправдання, щоб не робити цього. Попри все уряд знайшов необхідні кошти.

Далі почалася епопея з підготовкою до Франкфурту. Нас звинувачують у тому, що вона була проведена не досить швидко й не надто ефективно. Кажуть навіть, що Держкомтелерадіо після виділення коштів взагалі самоусунулась від організації. Це не так. Слід розуміти, що реалізувати державні фінансові ресурси ми можемо лише законним шляхом, а він передбачає оголошення тендеру. Лише переможець тендеру має право розпоряджатися цими бюджетними коштами. А щоб тендерні процедури відбулися, потрібен певний час. Зрештою обставини склалися так, що ми не встигали вкластися у визначені терміни. Фінанси, концепція стенду, доставка книжок – все довелося вирішувати в останній момент. Виникли певні проблеми, але ми вирішували їх шляхом переговорів з керівництвом Франкфуртського ярмарку. Хочу подякувати німецьким колегам за те, що вони пішли нам на зустріч. Насправді, вони мали всі формальні підстави взагалі відмовити нам в реєстрації, але не зробили цього. Отже, таким чином, є певний парадокс. З одного боку, чи не вперше Україну у Франкфурті справді помітили  й позитивно оцінили й водночас зі сторони української громадськості в наш бік лунає переважно критика. Хоча є і позитивні відгуки.

«МИ ВДЯЧНІ ВОЛОНТЕРАМ ЗА ДОПОМОГУ НА ФРАНКФУРТСЬКОМУ ЯРМАРКУ»

– Наскільки мені відомо, участь України в останньому Франкфуртському ярмарку це також значною мірою заслуга волонтерів, громадських організацій, приватних спонсорів та консульства України у Франкфурті. Саме їхніми зусиллями був виготовлений стенд, вони ж підготували інформаційне забезпечення. Водночас волонтери нарікають на те, що держава не делегувала відповідального координатора, з яким оперативно можна було б вирішувати всі питання. За їхніми словами, у Франкфурті навіть не було представника Держкомтелерадіо чи Мінкультури.

– У попередні роки саме за це Україну і критикували – мовляв, прем’єр-міністр, міністри та голова Держкомтелерадіо приїхали до Франкфурта піаритися. Й правильно критикували – нема чого їм туди їхати, це не їхня справа – вони повинні створити умови, щоб туди поїхали видавці і письменники.

Щодо відсутності координації це – неправда. Координація з боку Держкомтелерадіо була постійною. І я, і голова нашого відомства були практично в щоденному контакті з керівництвом ярмарки. Щотижня ми також зустрічались з волонтерам, щоб обговорити поточні справи. З цієї причини я не сприймаю таку критику.

Волонтери нам дуже допомогли, це – правда. Коштів, які були виділені державою, вистачило лише на оренду площі. Але нам серйозно посприяли організатори. Дізнавшись, що у нас немає ані часу, ані фінансів на створення стенду, вони надали нам свій. Вже після цього долучилися волонтери, письменники, видавці, представники консульства. Власноруч, використовуючи німецькі стенди, вони створили українську експозицію. Зробили це добре й не вимагали жодної оплати за свою роботу. Саме волонтери вирішували, які книжки мають бути представлені у Франкфурті. Ми ж майже не втручалися – лише намагались допомагати. Держкомтелерадіо дуже вдячне волонтерам – без їхньої участі нічого б не було. Вони зробили велику роботу, а ми – створили умови, щоб вони могли її зробити.

Одна з причин, чому такі заходи важливі – вони допомагають розвіяти в Європі російські міфи про Україну. Була така нагода й у Франкфурті. Українські письменники перебували в центрі уваги багатьох німецьких та світових ЗМІ, й журналісти запитували в них не лише про літературу. Отже, крім всього участь України у Франкфуртському ярмарку стала успішною інформаційною кампанією.

Цього року український стенд у Франкфурті був створений в умовах форс-мажору. Це корисний досвід. Але тепер нам треба навчитися здійснювати підготовку завчасно, в нормальних умовах. Щоб ситуація не повторилась у 2016 році, готуватися до наступного ярмарку ми розпочали одразу після завершення попереднього. Вже найближчим часом буде створений оргкомітет, який, таким чином, матиме на вирішення всіх актуальних завдань цілий рік.

Роман ГРИВІНСЬКИЙ, «День»

№197, (2015