Частина третя статті 7 суперечить Конституції України та самим принципам демократичного суспільства.

Зокрема, Конституція України (пункт 11 статті 92) проголошує, що виключно законами України визначаються засади утворення і діяльності політичних партій, інших об’єднань громадян, засобів масової інформації.

Відповідно до статті 20 Закону України "Про інформацію" телебачення, радіомовлення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо є аудіовізуальними засобами масової інформації.

Отже, діяльність засобів масової інформації, в т.ч. і аудіовізуальних має регулюватися виключно законами України, а не рішеннями Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. Ця норма формально надає Нацраді функції, які притаманні, зокрема, Верховній Раді України в частині регулювання діяльності аудіовізуальних засобів масової інформації. Крім того, ця норма позбавляє Президента України та Кабінет Міністрів України права приймати нормативні акти або вносити будь-які пропозиції до законодавства в сфері телебачення і радіомовлення, оскільки Нацрада визначається "єдиним органом державного регулювання".

Під "державним регулюванням" слід розуміти здійснення державою комплексних заходів (організаційних, правових, економічних, фінансових, соціальних тощо) в інформаційній сфері, в тому числі і у сфері телебачення і радіомовлення. Таку систему комплексних заходів здійснює низка органів державної влади, серед яких: Верховна Рада України - прийняття законів, призначення посадових осіб тощо; Президент України - призначення посадових осіб, видання відповідних указів; Кабінет Міністрів України - забезпечення реалізації державної політики; інші міністерства і відомства.

Отже, перш ніж надати виключні повноваження Нацраді як "єдиному органу державного регулювання" слід внести відповідні зміни до Конституції України.

Крім того, надання Нацраді повноважень "єдиного органу державного регулювання у сфері телебачення і радіомовлення" в цілому суперечить рекомендаціям експертів Ради Європи з інформаційних питань та Закону України "Про інформацію" (стаття 45-1), щодо заборони створення будь-яких органів державної влади, установ, в тому числі і "позавідомчих", які в інший спосіб, ніж це передбачено Конституцією, намагатимуться регулювати діяльність засобів масової інформації.

Частина п'ята статті 7 визначає, що "Державне регулювання національного телерадіоінформаційного простору здійснюється відповідно до Плану розвитку національного телерадіоінформаційного простору, який розробляє і затверджує Національна рада згідно з визначеними законами України принципами, завданнями і пріоритетами".

Зазначена норма суперечить Конституції України (пункт 11 стаття 92), яка проголошує, що виключно законами України визначаються засади діяльності засобів масової інформації.

В галузі юриспруденції застосовується план законодавчих робіт, проведення перевірок виконання законів, профілактичної діяльності тощо. План, як правило, є внутрішнім документом органу влади.

Очевидно, що План розвитку національного телерадіоінформаційного простору має бути на рівні закону, оскільки це стосується конституційних прав людини і громадянина на свободу слова та інформації, а також забезпечення інформаційної безпеки держави. Тобто, питання розвитку телерадіоінформаційного простору України є загальнодержавною програмою, яка має затверджуватися Верховною Радою України (пункт 6 стаття 85 Конституції України).

До того ж, слід мати на увазі, що Верховна Рада України зняла з розгляду законопроект "Про Концепцію розвитку телерадіоінформаційного простору України".

Норми статей 12 та 13 суперечать нормам Конституції (пункт 11 стаття 92 ) та інших нормативно-правових актів.

Конституція проголошує (пункт 11 стаття 92), що виключно законами України визначаються засади утворення та діяльності політичних партій, інших об’єднань громадян, засобів масової інформації. Тобто йдеться про три основні інститути демократичного суспільства: політичні партії; об’єднання громадян; засоби масової інформаці.

В статтях запропонованого Закону мова йде про "право на заснування в Україні суб’єктів господарювання". Таким чином, юридичні і фізичні особи України практично позбавляються права засновувати один з демократичних інститутів – аудіовізуальний засіб масової інформації, а громадяни України позбавляються права реалізовувати свої конституційні права на свободу слова та інформації через механізм створення „засобів масової інформації”. Натомість, авторами закону пропонується створення „суб’єктів господарювання - телерадіоорганізацій”, що не є тотожним поняттю „засіб масової інформації”. Відносини власника (засновника) суб’єкта господарювання з найманими працівниками і відносини власника (засновника) засобу масової інформації з редакцією та журналістами цього засобу масової інформації будуються на різних засадах. За умов створення „суб’єкта господарювання” неможливим є створення редакцій, а працівники не можуть називатися „журналістами”, а лише „творчими працівниками”.

Фактично відбувається підміна поняття "аудіовізуальний засіб масової інформації" поняттям "суб’єкт господарювання – телерадіоорганізація". Правове регулювання суб’єктів господарювання здійснюється "відповідно до Господарського кодексу України та цивільного законодавства, тобто загальним законодавством, де діяльність суб’єкта господарювання повністю залежить від засновника (власника). Регулювання ж діяльності засобів масової інформації має здійснюватися спеціальним законодавством, яке гарантуватиме їх свободу.

Такий підхід фактично реалізовано в законодавстві про друковані засоби масової інформації, де йдеться про чотири основні складові діяльності засобу масової інформації: засновник (власник) засобу масової інформації; засіб масової інформації (газета журнал); редакція засобу масової інформації (як правило, юридична особа); журналіст редакції засобу масової інформації. Основні відносини між засновником (власником), редакцією засобу масової інформації та журналістом редакції засобу масової інформації регулюється спеціальним законодавством та статутом редакції ЗМІ.

Крім того, в Законі відсутні поняття: засновник (власник) аудіовізуального засобу масової інформації; аудіовізуальний засіб масової інформації (продукт діяльності редакції аудіовізуального ЗМІ-телепрограма тощо); редакція аудіовізуального засобу масової інформації; журналіст редакції аудіовізуального засобу масової інформації.

Таким чином, запропонований закон концептуально не відповідає Конституції України та основним принципам демократичної правової держави, оскільки: по-перше, не дозволяє утворення „засобів масової інформації”; по-друге, не забезпечує свободи діяльності аудіовізуальних засобів масової інформації, бо норма статті 45-1 Закону України "Про інформацію", що передбачає заборону цезури, як вимогу спрямовану до засобу масової інформації, журналіста, редакції стають "мертвими", оскільки не поширюються на "суб’єкти господарювання".

Слід відмітити також і невідповідність запропонованого Закону нормативним документам Ради Європи, зокрема: Рекомендаціям №R (94) 13 Парламентської асамблеї "Про заходи щодо прозорості ЗМІ"; Резолюції 1003 (1993) "Про етичні принципи журналістики"; Резолюції №2 "Свобода журналістів і права людини"; Рекомендації №R (96) 4 "Про захист журналістів за умов конфлікту і тиску"; Рекомендації № R (97) 19 "Про показ насильства електронними ЗМІ"; Резолюції 1142 (1997) "Про парламенти й ЗМІ" та іншим, оскільки вони стосуються "засобів масової інформації", "редакцій та журналістів засобів масової інформації", а не "суб’єктів господарювання".

Таким чином, діяльність засобів масової інформації, в тому числі і аудіовізуальних, як цього вимагає Конституція України, має бути врегульована спеціальним законодавством - Законом України „Про засоби масової інформації”, над яким зараз працює Держкомтелерадіо України, а правове регулювання діяльності суб’єктів господарювання має здійснюватися загальним законодавством – Цивільним та Господарськими кодексами України.

Оскільки виключно Законами про Державний бюджет України щорічно затверджуються обсяги бюджетного фінансування на виконання відповідних бюджетних програм, то таке поняття як "пряме бюджетне утримання” не використовується.

Тому пункт другий статті 19 слід викласти в такій редакції: "Органам державної влади та управління дозволяється відповідно до законодавства України здійснювати оплату інформаційних послуг, наданих телерадіоорганізаціями, за рахунок коштів державного бюджету”.

Стаття 23 містить підміну понять, де зокрема, передбачено, що "Нацрада видає ліцензії на такі види мовлення: супутникове, ефірне, кабельне, проводове тощо." Супутникове мовлення не є видом мовлення, це спосіб поширення телерадіопрограм.

Закон передбачає поняття "ліцензування мовлення". Як відомо, ліцензія – це спеціальний дозвіл на здійснення певних дій чи діяльності у визначених сферах або на використання певних прав, що належать іншій особі.

Стаття 1 запропонованого Закону визначає термін „мовлення” (телерадіомовлення) – створення (комплектування та/або пакетування) і розповсюдження програм, пакетів програм, передач з використанням технічних засобів телекомунікацій для публічного приймання за допомогою побутових теле - та радіоприймачів у відкритий спосіб чи за абонентну плату на договірних засадах.

Враховуючи зазначене, поняття „ліцензування мовлення” слід розуміти як дозвіл не лише на розповсюдження програм, передач з використанням технічних засобів, а й на їх створення, що суперечить Конституції України (стаття 34).

Норми статті 13, 14 визначають, що державні телерадіоорганізації є державними підприємствами. Натомість визначення організаційно-правового статусу редакції засобу масової інформації належить до компетенції засновника даного суб’єкту, і обмежувати його таким чином є неприпустимим. Також обмежується права засновників на визначення статусу обласних державних телерадіоорганізацій, де передбачено в імперативній формі, що "статус обласних державних телерадіокомпаній може бути змінений лише на статус громадських телерадіокомпаній".

Крім того, зміна статусу державних телерадіоорганізацій - бюджетних установ на державні підприємства суперечить Господарському кодексу України, який не передбачає створення будь-яких наглядових рад у державному комерційному підприємстві, як це пропонується статтею 12 частиною 4, та статтею 14 частиною 2.

Згідно зі статтею 73 Господарського Кодексу України державне підприємство утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку і таке підприємство входить до сфери управління органу державної влади, тобто у випадку, що розглядається, Держкомтелерадіо України.

Норма частини третьої статті 14 передбачає, що керівники НТКУ та НРКУ призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Верховної Ради України. Пропозиції про звільнення з посади керівників НТКУ та НРКУ вносить Громадська рада НТКУ та НРКУ.

Ця норма не відповідає конституційним повноваженням Верховної Ради України та Президента України, а саме:

– статті 106 Конституції України, яка не передбачає повноважень Президента України щодо призначення на посаду і звільнення призначення керівників НТКУ та НРКУ;

– статті 85 Конституції України, яка визначає повноваження Верховної Ради України та встановлює, що Верховна Рада України здійснює лише повноваження, які відповідно до Конституції України віднесені до її відання (частина друга статті 85 Конституції України) і не передбачає подання Верховною Радою України пропозицій Президенту України щодо кандидатур на посаду керівників НТКУ та НРКУ.

Крім того, Господарським Кодексом України не передбачається створення у державних підприємствах громадських чи наглядових рад (стаття 73).

Положення частини п'ятої статті 14 Закону суперечать Конституції України, яка передбачає утворення „засобу масової інформації”, а не „суб’єкта інформаційної діяльності”(пункт 11 статті 92).

Норми статті 22 Закону суттєво обмежують права суб’єктів на створення каналів мовлення, мереж мовлення тощо, включивши це до компетенції Нац ради.

Нацрада не є суб’єктом господарювання, це – контролюючий орган. Право на розбудову каналів мовлення, мереж мовлення - це виключне право засновників (власників) засобів масової інформації, або уповноважених ним осіб.

Віднесення права на створення каналів мовлення, мереж мовлення тощо до компетенції Національної ради фактично є однією із форм цензури, оскільки суттєво обмежує свободу діяльності засобів масової інформації.

Стаття 24 Закону суперечить статті 34 Конституції України, яка проголошує право на свободу слова та інформації, що означає право кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір.

Однією із форм реалізації цих прав є створення фізичними та юридичними особами засобів масової інформації у будь-якій організаційно-правовій формі. Натомість, стаття 24 зазначає, що лише юридична особа має право звертатися до Національної ради за отримання ліцензії. Тобто фактично громадяни – засновники засобів масової інформації позбавлені права звернутися за ліцензіями до Національної ради і реалізовувати свої конституційні права.

Норма статті 38 Закону також суперечить статті 34 Конституції України, положенням Господарського кодексу України. Зокрема, Господарський кодекс не передбачає реєстрації суб’єктів господарювання як суб’єктів інформаційної діяльності.

Стаття 34 Конституції України гарантує право кожного на вільне збирання, зберігання, використання та поширення інформації. Закон України „Про інформацію” (статті 12-14) визначає, що інформаційна діяльність – це сукупність дій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави. Основними видами інформаційної діяльності є одержання, використання, поширення та зберігання інформації. Держава гарантує свободу інформаційної діяльності всім громадянам та юридичним особам в межах їх прав і свобод, функцій і повноважень.

Отже, покладання обов’язків на будь-яких суб’єктів інформаційної діяльності (державу, юридичних осіб, фізичних осіб) реєструватися у Нацраді у якості суб’єктів інформаційної діяльності є фактично обмеженням свободи інформації, тобто однією із форм прихованої цензури.

Державний комітет телебачення і радіомовлення України рекомендує Президентові України не підтримувати Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про телебачення і радіомовлення” (нова редакція) також з інших причин.

1. Запропонований авторами законопроекту понятійний апарат, на наш погляд, є дуже недосконалим і потребує детального доопрацювання.

Зокрема, одне з основних визначень - “аудіовізуальні (електронні) засоби масової інформації” – є переобтяженим технічною термінологією і не відображає суть зазначеного поняття, як цього вимагає Конституція України та Закон України “Про інформацію”.

Визначення “аудіовізуальна інформація” також потребує доопрацювання, оскільки йдеться про один із способів поширення інформації, як це передбачено частиною другою статті 34 Конституції України, а не про відповідні сигнали, які сприймаються людиною. До того ж, сумнівним в даному визначенні є посилання на можливість поширення думок про події, явища і т.д.

Визначення терміну “власний продукт телерадіоорганізації”, на наш погляд, має характеризувати не тільки фінансові витрати, а і величину власного, творчого та інтелектуального внеску.

Визначення громадських телерадіоорганізацій та Суспільного телебачення і радіомовлення потребують узгодження між собою.

Термін “програмна послуга” допускає неоднозначне його розуміння: з одного боку, це може бути трансляція у реальному часі теле- або радіопрограм мережею Інтернет, з іншого – це може бути забезпечення абонентів комп’ютерними програмними продуктами чи послугами. Тому цей термін має бути узгоджений із термінами, що застосовуються у галузі інформатизації.

Визначення “програма (телерадіопрограма)” та “передача (телерадіопередача)” різні за змістом, а в редакції законопроекту виявилися тотожними.

Оскільки у тексті запропонованого закону термін “телерадіопрацівник” не зустрічається, його доцільно вилучити.

Разом з цим хочемо зазначити, що у практичній діяльності організації телерадіомовлення використовуються такі терміни, як: “зона охоплення населення”, “територія охоплення населення”, “потужність радіопередавача”, “ефективна випромінювана потужність антени”. Всі ці терміни характеризують якість та повноту надання послуги населенню, тому на наш погляд, вони мають бути віддзеркалені у цьому законі.

2. У статті 4 Закону задекларовані основні принципи державної політики у сфері телебачення і радіомовлення, але вони не підкріплюються відповідними нормами стосовно повноважень державних органів щодо телебачення і радіомовлення в Україні, як це має місце у нині діючому Законі України “Про телебачення і радіомовлення”. Також редакційної правки потребує норма, що наведена в частині четвертій згаданої статі закону, оскільки чинне законодавство не містить визначення “подібної до неї регіональної мови”.

3. У пункті першому статті 5 Закону визначено, що цензура інформаційної діяльності забороняється. Оскільки в Україні цензура у будь-якій формі заборонена статтею 15 Конституції України, то немає сенсу повторювати цю норму у наведеному законопроекті.

4. Стаття 7 Закону не узгоджується з пунктом 12 статті 85 Конституції України, де передбачено, що до системи державного управління у сфері телерадіомовлення входить й Державний комітет телебачення і радіомовлення України (у чинному Законі України “Про телебачення і радіомовлення” повноваження Держкомтелерадіо визначені у статтях 4 та 12).

5. Норма, передбачена абзацом другим частини другої статті 12 Закону, встановлює обмеження щодо заснування телерадіоорганізацій органами місцевого самоврядування і не узгоджується із статтею 16 Закону, якою встановлюється право територіальної громади на створення комунальних телерадіоорганізацій.

6. Положення пункту другого статті 20 Закону, яким передбачено, що „технічні засоби мовлення, створені (придбані, побудовані) за рахунок державних капіталовкладень, можуть бути надані в користування приватним телерадіоорганізаціям на підставі відповідних ліцензій на мовлення у порядку, передбаченому законодавством України” пропонуємо вилучити, оскільки до технічних засобів мовлення належать не тільки передавальні засоби підприємств-операторів зв’язку, за допомогою яких здійснюється трансляція телерадіопрограм, але й засоби виробництва телепрограм, які належать державним телерадіоорганізаціям. Таким чином, поширення цієї норми на засоби виробництва телерадіопрограм відкриває шлях до передачі матеріально-технічної бази державних телерадіоорганізацій приватним структурам.

7. Зазначаємо, що посилання авторів Закону в частині четвертій статті 7 на Закон України “Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення” дає змогу виключити розділ ІІІ проекту, оскільки питання, врегульовані ним належать до компетенції, повноважень і функцій Нацради.

8.                       Слід зазначити, що у всіх розвинених країнах світу, зокрема європейської спільноти, склалось (сформовано) паритетне співвідношення між суспільним (державним, комунальним - неприбутковим) і приватним, комерційним телерадіомовленням. Наприклад, у Польщі таке співвідношення складає 50% на 50%. В Україні, як відомо, 90% - це комерційне і 10 % - державне, комунальне телерадіомовлення. Згідно з постановами Верховної Ради України у майбутньому система суспільного телерадіомовлення має бути створена з чотирьох загальнонаціональних телевізійних і трьох загальнонаціональних радіоканалів. Окрім цього, як окремі підрозділи державного телерадіомовлення будуть здійснювати свою діяльність служби теле- та радіо іномовлення (зокрема супутникового іномовлення). Оскільки проект закону про внесення змін до закону про Суспільне телерадіомовлення в Україні передбачає пріоритетне, позаконкурсне забезпечення системи суспільного телерадіомовлення, то у запропонованій новій редакції закону має бути визначено чіткий, однозначний механізм щодо забезпечення такого пріоритету та вирівняти співвідношення між державним (суспільним) та комерційним мовленням.

9.  Однією з проблем сучасного комерційного мовлення є визначення фактичного власника приватних каналів телерадіомовлення, але у Законі недостатньо розвинений такий механізм усуненення цієї проблеми.

10.  Згідно з відповідними дорученнями Кабінету Міністрів України та пропозицією Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення у новій редакції Закону необхідно передбачити механізм захисту соціально малозахищених верств населення щодо прав отримання офіційної інформації, насамперед мережами кабельного телебачення шляхом запровадження відповідної тарифної політики на його послуги.

Останнім часом з’явилися нові радіотехнології поширення радіопрограм мережею стільникового мобільного зв’язку, наприклад, програм ВІ-ВІ-СІ мережею UMC. Бажано і цей вид діяльності врегулювати законодавчо.

Запропонований Закон, з одного боку, не передбачає на законодавчому рівні шляхів вирішення цих та багатьох інших проблем галузі, а з іншого, навпаки, спрямований на ліквідацію і без того незначного державного інформаційного ресурсу України.