Поділитися своїми думками щодо великої відповідальності писати для дітей ми попросили лауреата премії імені Лесі Українки Тамару Коломієць, яка понад п’ять десятиліть віддала літературній праці. Вона є автором низки поетичних збірок, зокрема, «Проліски», «Рідні обрії», «Червоні маки», «Під вітрилами хмар», «Поезії», «Рівнодення», «Колос літа мого», «Осіння борозна», «Багаття на межі», «Вибране», а також книжок для дітей «Пастушок», «Хиталочка-гойдалочка», «Червоний пароплав», «Луговий аеродром», «Починаються дива», «Хто розсипав роси», «Жмурки», «Олівці», «Візьми вербову гілочку», «Звідки взявся коровай», «Я ходив сьогодні в ліс», «Пісенька про гнома», «Пісня джерельця» та ін.

Поетичні твори Тамари Коломієць перекладалися англійською, угорською, чеською, словацькою, польською, болгарською, російською, білоруською, казахською, азербайджанською, вірменською та мовами інших народів світу.

‑ На таких книжках для дітей, як «Починаються дива», «Жмурки», «Пісенька про гнома», «Пісня джерельця», «Дощик-накрапайчик» виховалися юні українці від 60-х до 90-х. Як Ви гадаєте, які теми в літературі для дітей залишаються актуальними донині і не втратять злободенності в майбутньому?

‑ Спрогнозувати це має не дитяча письменниця, а радше хтось із чималої армії філософів. Я любителька фантастики, деякі прогнози буває зараз просто смішно читати. Але нині серед світової когорти є досить цікаві постаті. У шкільну програму увійшов цікавий твір Айзека Азимова «Професія». Є над чим подумати… Але на сьогодні і в найближчому майбутньому людина лишається людиною. А діти – дітьми. І їх уже не чудують досягнення техніки. Наче справжнє диво вони сприймають живу природу. Я мешкаю по-сусідству з цирком. Там стоять каруселі, гойдалки. Як рідко вони крутяться! А от тільки-но з’являться поні, то ні один коник не простоює. У дворі теж гірки та ракети. Але коли я проходжу із звичайним дворняжкою, то дуже рідко буває, щоб на нього хтось із дітей та не звернув увагу. Зрештою, і літальні апарати, і «мозок» комп’ютера є певним (і набагато примітивнішим) відтворенням живого світу… То ж найактуальніше – навчити людину бачити, розуміти і цінувати все живе, що її оточує. Причому змалечку. Адже це закладено в кожному з нас.

‑  Розкажіть, будь ласка, про шість абеток, нібито написаних Вами для шістьох онуків.

- Щодо шести внуків і шести азбук для кожного, то це просто збіг. Проте вони справді причетні до написання кількох. «Веселе місто Алфавіт» адресоване міським дітям – є там аеропорт, велотрек, стадіон, цирк і т.д.

Зрештою, саме займаючись з онуками, я збагнула, що методика засвоєння літер у кожного своя. У одного – з малюнків на кубиках, у іншого – графічним способом. Так з’явилися дві дворядкові азбуки «Хто нам літери приніс» та «Отака азбука». Спершу надрукувала їх у газетах, були вони прийняті і у видавництвах, проілюстровані… Однак видавництва збанкрутували. А я з розгону витворила ще одну. Ця теж прогулькнула в газеті. Нарешті таки вийшла книжечка «Хто нам літери приніс» А тим часом я знов пригадала онуків – двоє братиків росли не надто дружними. Постаралася бажане мати хоч би на папері – старший братик навчає молодшого літерам. Прислужився власний досвід – мої забавки з молодшим на вісім років братиком. Друкованих азбук (навіть кубиків) тоді не було, то ж довелося фантазувати самій… Вдовольнилася і поставила крапку.

П’ять було, як відмінна оцінка в школі. І тут до мене звернулося видавництво «Країна мрій», якому потрібна була азбука. У них уже був свій формат і своя тема «Зоопарк від А до Я», одна літера – один звір. Залишалося місце для вигадки і я запустила в зоопарк сороку, яка вирішила пташенят не тільки годувати («Цьому дам, цьому не дам…») а й навчати грамоти. Писати було цікаво, по шість рядочків на літеру у формі казочки. Таким чином і зрівнялася кількість азбук із числом моїх онуків. І в цьому щось таки є…

‑ Ваші твори розраховані на дітей дошкільного, молодшого та середнього шкільного віку. Чи відчуваєте Ви різницю між дитячим сприйняттям поетичного слова, скажімо, на межі 70-90-х років минулого століття і дитиною ХХІ століття?

‑ Зараз зовсім інший світ, аніж той, в якому зросла я, зросли мої діти, коли на першому місці стояло Слово. Зараз дитину оточує стільки джерел доступу до знань, до цінностей культури, що книжка скромно поступилася місцем телебаченню, радіо, комп’ютеру. І ще прийшли до нас не кращі мистецькі й літературні зразки з відкритого навстіж інформаційного простору. Це стосується й найменшеньких. Мені зараз важко осягнути всі ці зміни, серйозних же робіт з цього приводу я не зустрічала. Нині, коли переглядаєш книженята на розкладці, бачиш чимало примітиву, а інколи й несмаку. Сьогодення тим часом ставить перед літератором куди вищі вимоги, аніж це було вчора.

‑ Ви є лауреатом таких престижних літературних премій в Україні як премія імені Павла Тичини, імені Наталі Забіли, цього року Ви стали також лауреатом Премії Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки за літературно-мистецькі твори у номінації «Літературні твори для дітей та юнацтва». Скажіть, будь ласка, ці премії для Вас є певним визнанням Ваших досягнень в сучасній українській літературі, чи вони радше стимулюють до подальшої творчої праці?

‑ Яке моє ставлення до премій? І моя теперішня і попередні насамперед змусили озирнутися і побачити у вчорашньому дні стільки не здійсненого, не реалізованого… А сил для цієї роботи дедалі менше. Та й час для поетів настав некомфортний. Політизований, прагматизований. І все ж, мабуть-таки, сам факт, що творчість відзначається преміями, вселяє віру в краще. Що ж до стимулу до подальшої роботи, то я й так постійно працюю, час від часу повертаючись і до поезії для дітей, незважаючи на те, що мої натхненники – діти та онуки – повиростали. Додає снаги і премія, яка носить ім’я геніальної Лесі Українки.

Інтерв’ю вів Тарас ГОЛОВКО