- Дмитре Семеновичу, оскільки високою урядовою нагородою відзначено вашу повість-казку "Хлопчик Горіхове Зерня і Лісовичка", хотілося б дізнатися, як виникли образи маленького хлопчика і дівчинки з такими незвичайними іменами? Як їх сприйняли маленькі читачі?

- Дві паралелі з ранніх літ гріли мою душу: рідні краєвиди, до яких прив'язав мене саморобний фотоапарат, і творчість для дітей - я писав для самодіяльного драмгуртка інсценівки. Згодом учився в Київському педагогічному інституті, був головою літературної студії. Керував нею незабутній Юрій Кобилецький. Нам було приємно, що саме йому присвятив Володимир Сосюра вірш "Любіть Україну".

Вчителював після інституту на Канівщині й Васильківщині. Коли мене призначили завучем, міг поставити разом свої уроки мови й літератури. Просив дітей прийти на годину раніше. І йшли ми в ліс, кожен обирав собі якнайкраще місце - й писали твори. Діти пишуть і я пишу. А тоді читаємо. І всі такі раді та втішені.

Не забував їх і тоді, коли працював у видавництві "Молодь". Після роботи часто залишався помережати словом. І от мені захотілося як пити написати щось для дітей. Вийшов один, другий, третій вірш. Наступного дня так само. Коли набралося їх на книжечку, поніс у видавництво "Веселка". Показав головному редакторові. Він при мені почитав і сказав: "Ось дивіться, я вашу книжечку ставлю у видавничий план. Ходіть у редакцію й готуйте до друку, здавайте на художнє оформлення". На моє щастя, дали її славній художниці - Ніні Денисовій. Вийшла книжка дуже гарна. Це мене надихнуло на творчу роботу в цьому жанрі й надалі. Заохочувала до цього й редактор із поетичним серцем - Євгенія Горева.

А то їхав з роботи трамваєм на лівий берег Дніпра. Тоді в Києві будували Палац спорту. І вразило мене яскраве зелене світло під прозорим запиналом. Творча уява й поселила мене відразу з тим світлом до чарівного лісу. Тоді й виник задум оцієї повісті-казки. Брався я її написати не раз. Але щось стримувало. Виношував, шліфував. А те зелене сяйво мене не покидало. І в кінці 90-х таки її завершив. Та з книговиданням виникли проблеми. Хочеш видати - заплати. Підтримало видавництво "Задруга". Гарне оформлення зробила студентка художньої академії Анастасія П'ятак. Твір сприйняли добре і школярі, й учителі початкових класів. Його включено до моєї книги "Мандри Жолудя", що вийшла в серії "Хрестоматія школяра".

- Які найбільші недоліки сучасної літератури для дітей? Чому сьогодні віддають перевагу комп'ютеру, а не книзі? Ваше ставлення до аудіокниг?

- Найбільша проблема – це неувага до вітчизняного книговидання для дітей. Одвіз машину книжок у свою школу та й прошу електронну адресу для зв'язку. А там не знають, що це, бо комп'ютера в них немає. Комп'ютер - для роботи, а не для читання. Аудіокниг я не слухаю. Не граюсь у стрільбища чи спокусливі забави. Полюбляю спілкуватися з юними читачами. Буваю в школах і відчуваю, що книговидання для дітей просто кинуте напризволяще. Держава має взяти його під свій захист.

- Ви впорядкували й переклали литовську читанку для українських дітей - "Люляйко". Як гадаєте, що спільного між Україною і Литвою, а в чому відмінність? Литовці більші патріоти своєї Батьківщини, аніж українці?

- У 1969 отримав відпустку наприкінці року. Ну, думаю, оце помандрую. Але заїхав у Вільнюс, Каунас та й усе. Мене полонила культура Литви, архітектура, мистецтво, співуча мова, література. Дітки однієї родини в Каунасі взялися вчити мене мови. Це мені сподобалося. Зайшов до редакції журналу "Нямунас". Познайомився з талановитим поетом - Робертасом Кятуракісом. Захотілося перекладати його вірші. Він дістав мені підручник, словник. Надсилав поетичні збірки. Я став помічати декотрі спільні риси наших культур, їхню відмінність - особливо яскраву монолітність литовців.

Україна більше розбавлена, нажахана. Але коли вирішувалася доля Литви, майоріли там і синьо-жовті стяги, а на Майдані Незалежності в Києві гуртувалися люди під триколірним прапором і збирали кошти й медикаменти для литовців. Мені цікаво, що в діаспорі часто одружуються литовці саме з українцями... Усе це мене захоплювало й дедалі глибше втягувало в роботу. А ще Бог послав мені щирого друга, литуаніста, члена-кореспондента наук Анатолія Непокупного. То був чесний і мудрий чоловік. Із ним завжди відчував себе затишно й надійно. Будь-яка проблема була не страшна. Часто й у Литві з ним зустрічалися.

- 1996 року вас відзначено орденом Великого князя Литовського Гедімінаса ІІІ ступеня, а 2003 - орденом Лицарський хрест "За заслуги перед Литвою". За які заслуги ці нагороди? Як відбувалася церемонія вручення?

- Литовці щиро цінують тих, хто працює на їхню культуру. Мені не годиться хвалитися своїми успіхами в литовсько-українській діяльності. Про це писали Біруте Балтрушайтіте, Міколас Карчяускас, Якубас Склютаускас та інші письменники. Відповідь на ваше запитання - у привітанні Надзвичайного і Повноважного Посла Литовської Республіки в Україні Рамуальдаса Рамошки з нагоди мого 60-річчя: "Нам дуже приємно, що Ви, справжній син Шевченківського краю, людина, обдарована багатьма талантами, є ще й щирим другом Литви, шанувальником литовського слова та литовської культури взагалі. Це завдяки Вам читач братньої України зміг познайомитися з творами класиків литовської літератури К. Донелайтіса, Майроніса, Путінаса, Ю. Грушаса, видатних творців нашої епохи Ю. Марцінкявічюса, Е. Межелайтіса, К. Брадунаса та інших. Ви не тільки перекладаєте литовських письменників, але й намагаєтесь подати українським прихильникам литовського слова якомога ширшу панораму сучасної літератури, не шкодуючи своїх сил на невдячну в наш час видавничу справу.

Литва знає Вас також і як відданого друга, який доклав чимало зусиль для її підтримки у важкі для її незалежності часи, коли багатостраждальну землю трощили чужі танки та загрожували "братні ножі", а голос підтримки був таким рідкісним, тому й таким дорогим та незабутнім".

Ромуальдас Рамошка і вручав мені орден Великого князя Литовського ІІІ ступеня в Будинку літератора на зборах Товариства литовської культури імені Майроніса, а "Лицарський хрест" - Альгірдас Бразаускас у Посольстві Республіки Литва.